Живу вірою в Ісуса Христа

12 липня 2010

Живу вірою в Ісуса Христа

Ми завжди чогось у цім світі шукаєм

У пошуках цих часом губим себе

Хоч часом не знаєм живем чи вмираєм

Та завжди надія на краще живе

«Непостійність» о. І. Хміль 

    Я живу! Це напевно ті перші слова, які хоче сказати тільки-но народжена дитина своїм криком.

    Я живу! Каже з гордістю людина кА досягла певних  матеріальних чи суспільних вершин.

    Я живу! Скільки разів на день говорить ці слова кожен з нас. Але чи замислюємося ми, що значить це слово? Чи не замінюємо ми поняття існувати терміном життя? Чи справді ми живемо? А може тільки існуємо? Так що ж з нами відбувається на справді? Що таке життя? Яким воно має бути? Хтось подумає: «як багато питань». Але чим більше ми собі ставимо питань, чим більше ми будемо замислюватися, тим швидше ми найдемо відповіді на них. Надаремно слово замислюватись походить від слова мислити, думати. Тож давайте трохи подумаймо.

    Кожен хто задумується над своїм життям, завжди відчуває якусь незадоволеність, прагне чогось більшого, в когось це пов’язане з накопиченням матеріальних благ, в іншого зі збільшенням влади чи ще чогось, і чим більше цього досягаєш тим більше стає неспокій. Як би це не втратити, аби це хтось не відібрав, вкрав, не загубив. Але душа неспокійна, вона хоче і прагне чогось іншого, більшого, вічного. А прагне вона лишень одного, єдності з Богом. Бо тільки там можна найти спокій. Не може зректись суспільство, покинути дружина чи чоловік, зрадити товариш, але Христос – ніколи. Він завжди коло нас. Він стукає в серце  кожного. Почуймо цей стукіт, відчинімо свої серця, запросімо Його до себе. І коли Він увійде до нас ми відчуємо нарешті ту повноту і гармонію до якої ми так прагнемо. Ми починаємо Жити.

    Будучи предвічним Словом, Христос володів життям від віків (Ів 1.4). ставши тілесним він став «Словом життя» (1 Ів 1.1). Він повновладний над життям. Він дає воду живу, яка в тому хто її дістав стає «джерелом води, яка струмує в життя вічне» (Ів 4.14). Він – «хліб життя», а ті хто приходять не голодуватимуть. Він дає жити Собою, як Він живе Отцем (Ів 6.27-58). Бачимо, як багато Христос готовий нам дати. Навіть більше. Адже Він життя своє віддав за нас, щоб ми жили життям вічним. А від нас просить лишень повірити, довіритись Йому. Тому, що тільки той хто живе вірою в Христа, живе життям вічним, а хто не вірує у Сина, той життя не побачить (Ів 3.36). тобто потрібно мати таку віру яка приймає Його слова і виконує їх, як Він Сам, послушний Своєму Отцю. Так як «заповідь» Його є «життя вічне» (Ів 12. 50).

    А які ж заповіді дає нам Господь? З дитинства ми чули, що є 10 заповідей. А дехто їх навіть  знає напам’ять. Але знати, а виконувати це зовсім різні речі. Чи не правда?

    Прийшовши в цей світ, Христос об’єднує ці 10 заповідей в 2 «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї » (Це заповідь перша!). А друга (однакова з нею): «Люби свого ближнього як самого себе!» «Нема іншої більшої заповіді над оці!» (Мк 12.30-31).

    Адже й справді. Якщо я люблю Бога. То чи буду хотіти своїми вчинками Його ображати. Чи добра дитина захоче образити своїх батьків, або образивши хіба не прибіжить перепросити. Тому коли мені боляче бачити сум на обличчі батька чи сльози на лиці матері, невже я добровільно захочу образити свого Небесного Отця, своїми вчинками чи  справами принижувати його Святу Гідність. «Люби Бога і роби, що хочеш» - каже християнський філософ. Бо й справді, якщо я по-справжньому любитиму Бога, то всі свої вчинки буду спрямовувати за Його заповідями. І моє життя буде наповнене страхом Божим. Не в сенсі кари з неба по грішній, нерозумній голові, а синівський страх образити свого Небесного отця. В однім своїм вірші я пишу:

 «Ніщо не страшне так як сльози мами»

Для мене це найтяжчий суд…

    Так ось в духовному житті страшнішими є сльози  і образи на пресвятому  обличчі Ісуса Христа.

«Як пробивали цвяхом тіло

Той біль не був такий страшний

Найгірше у сто раз боліло

Невдячний натовп мовчазний».

    Ось цей страх бути невдячним, невірним чи негідним, по відношенню до безкінечної Божої любові повинен домінувати у нашому виборі тих чи інших кроків. Та виникають ще питання. А, що значить любити бога? Як повинна виявлятись любов до Нього?

    Бог і людина звершенні в єдності – говорить Христос у Своїй першосвященичій молитві. «Я – у них, а Ти – у мені, щоб були досконалі в одно…» (Ів 17.23). і від людини Бог чекає, без примусу прийняття такої вимогливої любові, яка повинна привести аж до самопожертвування за прикладом Христа. «А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони» (Ів 17.19). Адже Голгофа – це місце досконалої любові. І проявилась ця любов у формі вирішального випробування, коли друзі розп’ятого Христа залишили Його, бо для прийняття Божої любові недостатньо особистої єдності, чи людського знання, а тут потрібно дару Св. Духа, що творить у людині нове серце. Отже, християнин, направлений Св. Духом для того, щоб жити зі своїм Богом у діалозі, наближується до тайни Бога. Адже Бог не відразу відкриває Себе, спочатку Він підготовлює нашу свідомість до Його сприйняття. Він говорить, закликає, діє, і людина яка це сприймає, підходить до глибшого пізнання. Віддавши за нас Свого Сина, бог відкрив, що Він Той, Хто дарує Себе з любові. Діалог між Ісусом і Отцем відбувся в повноті любові. Саме цим Ісус відкрив нам, що Отець і Він – одне, одвічне, і що Він сам – Бог.

    Вже в Старому Завіті заповідь про любов до Бога доповнена заповіддю: «Любитимеш ближнього твого, як самого себе» (Лев 19.18). і якщо в юдейському світогляді братерська любов перебуває у низці інших заповідей на рівних засадах, то в християнському їй відведено центральне, а точніше єдине місце. Хтось може закинути: «Стоп, договорилися! А де ж тоді любов до Бога?»

    Але якщо ми уважно вчитаємося в книги Нового Завіту то побачимо, що там від початку і до кінця любов до ближнього невіддільна від  любові до Бога. Обидві заповіді являють собою вершину  Закону і ключ до нього: «Бо хто не любить брата свого, якого  бачить, той не може любити Бога, Якого не бачить» (1 Ів 4.20) чи ще «Ми любимо дітей Божих, коли Бога любимо» (1 Ів 5.2).

    Чи потрібні ще аргументи, щоб довести, що любов по своїй суті  є одна. Отже любов до ближнього є релігійна за змістом і її не можна вважати банальною філантропією. 

    В очікуванні другого пришестя Христа, любов стає основною умовою і вимогою, через дотримування яких люди отримають свою належну нагороду. Таким є заповіт Христа, який Він для нас залишив: «Як я полюбив вас, так любіть і ви один одного» (Ів 13.34). Правдива християнська любов показана нам самим Богом, Який безкорисливо віддав Сина Свого задля спасіння всіх грішних людей без будь-яких заслуг з їхнього боку. Ця любов є вселенська, яка не розрізняє людей ні за соціальними, ні за расовими прикметами. В своєму гімні любові (1 Кор 13), апостол Павло пояснив сутність сутність її і велич. Він стверджує, що без любові ніщо немає ціни, і що тільки вона переживає все, бо коли любимо як Христос, то живемо уже в божественній та вічній реальності.

    Любов’ю твориться Церква, нею людина  стає досконалою для дня  Господнього. Любов’ю людина прозріває для розуміння тайни  Бога-Трійці, взаємного і вічного дару Бога Отця, Сина і Духа Святого. Амінь.

о. Іван Хміль

Настоятель храму Верх. апп. Петра і Павла

м. Здолбунів