Проповідь на Благовіщення Богородиці

06 квітня 2011

"Ось я Господня слугиня"

Незважаючи на трагедії, яких ми зараз зазнаємо на кожному кроці, можемо і навіть мусимо перебувати в радості, бо подія, яку ми вшановуємо сьогодні, перемагає всяку смерть і відкриває нам шлях до життя. І ми співаємо: «Нині сходить сонце нашого спасення!».
    Збагнімо, що благовіщення – це перша вістка про Добру Новину, про «Євангеліє життя». Діві Марії ця щаслива подія не просто сповіщена. Вона дарована, довірена і вперше нарешті прийнята. Тоді трагедія світу і всі трагедії нашого життя починають виходити з темряви. 

    Справді, того дня у Назареті сам живий Бог починає проростати у землі нашої людської природи. Силою Святого Духа Діва Марія зачинає у своєму тілі Сина Божого, Який у ній і через неї бере на себе нашу людську природу, аби зробити нас учасниками своєї божественної природи. Предвічний Син Отця стає Сином Діви, аби відтворити нас на свою подобу і щоб ми жили в Ньому життям Отця.        Подія благовіщення надзвичайна тим, що Син Божий стає людиною, щоб усі люди стали прийомними дітьми Отця. Від того, як ми приймаємо благовіщення, залежить зміст нашого життя на щодень: або ми залишаємося в’язнями смерти, або приймаємо «світло тихе» Отця, яке розганяє густу темряву нашої душі. Благовіщення Діві Марії – це справді «схід сонця нашого спасення», адже в ній Христос, відвічне світло, бере на себе нашу темряву, аби дати нам нове народження для дня, що не знає смерку. 
    Без сумніву, пережиття Пресвятої Богородиці того дня – надзвичайне, але воно не обмежене тим одним визначним моментом. Усім своїм єством вона переживає те, що втілюватиме Церква, – світанок нового творіння. І це означає, що кожен з нас, у міру своїх дарів і своєї віри, покликаний переживати те саме таїнство. Церква ще перебуває в стані благовіщення, і саме з цього вона починається. Ми, діти Отця у Сині, є людьми, що безперервно починають народжуватися від Нього, даючи на це свою згоду. Через своє воплочення улюблений Син прийняв на себе нашу людську природу, цілковито, раз і назавжди, але щоразу, коли я відповідаю Його любові «так» – це новий початок.
    У благовіщенні Приснодіви Марії Отець сповнив у вірності обітницю, яку залишив нашим праотцям, «давши Слово» (пор. Йо. 1, 14), посилаючи свого єдинородного Сина і зсилаючи свого Святого Духа, Який дає тіло Його Синові, але і зараз скільки благовіщень, тихих і непомітних, дарує Він нам у своїй невтомній вірності, у Божественній літургії, коли ми можемо слухати, приймати і споживати животворне Тіло Його Слова, у приватному молитовному читанні і роздумуванні над Святим Письмом, у якому воплотилося Його Слово. Через традицію збереження Його Слова, котре Його Церква – сакраментальне Тіло Христа – постійно дарує нам. Також Отець таємним способом дарує нам благовіщення, через наше сопричастя із кожною людською особою, адже Ісус, Еммануїл, – живий, «з нами Бог» (Мт. 1, 23), і ніщо не може відділити нас від Його любови... Кожне таке благовіщення – це схід сонця нашого спасення, але як ми приймаємо його? 
    Навчімося від самої Богородиці приймати його. «Ось я Господня слугиня...» (Лк. 1, 38), – каже вона. У словах «ось я» відображене ставлення Бога, погляд Якого звернений до «світу, що надходить» (пор. Йо. 14, 30), і таким може бути наше ставлення, якщо погодимося бути смиренними слугами, постановимо собі це серцем тихим і люблячим, звільненим від тиранії нашого «я», сповненим довіри, відданим милосердній любові нашого Отця... А потім Богородиця каже: «Нехай зі мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Ми знаємо, що це Святий Дух сповнює в нас Слово Отця і перемінює нас у Ньому, за умови, що ми відкриті до Його життєдайного проміння. Це Він є тою «силою Всевишнього» (див. Лк. 1, 35), що здійснить у нас, разом з нами і через нас Божі дива у цьому світі, який чекає визволення.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007